Дуже рідкісна тварина сфотографована вперше за 35 років

В Об’єднаних Арабських Еміратах вперше за 35 років сфотографували одну із найрідкісніших тварин. Мова іде про аравійського каракала або пустельну рись. Фото зробили в нічний час доби на території національного парку Джебель Хафіт в Аль-Айні. Природодослідники говорять, що в останнє тварину вдалося зафіксувати у 1984 році.



Цікаво, що досить довго каракала відносили до роду рись, оскільки він має значну зовнішню схожість із нею. На даний час тварину відносять до роду каракал родини котових.

Середовище існування: пустелі, саванни, передгір’я Африки (у пустелі Сахара та екваторіальних джунглях не зустрічається), Аравійський півострів, Мала і Середня Азія, пустелі південного Туркменістану, узбережжя Каспійського моря до півострова Мангишлак, зрідка трапляється в Індії.

Заповідні території, які знаходяться на території Абу-Дабі працюють 45 фотокамер для фіксації представників фауни. Взагалі, каракалів на території Еміратів досить багато але зафіксувати їхню присутність досить важко, оскільки – це дуже обережні тварини. Також не аби яку шкоду популяції наносить браконьєрство та зміна природних середовищ життя.

Каракал має схожість із риссю але менший за розміром та стрункіший і окрас у нього більш однотонний. Довжина тіла сягає приблизно 65–82 см, а хвіст –має довжину від 25 до 30 см. Висота в холці – 45 см.

Маса сягає від 11 до 19 кілограмів. Вуха мають китиці завдовжки до 5 сантиметрів. Лапи покриті щіткою із жорсткого волосся – пристосування для полегшення пересування по піску. Каракали мають відмінний слух та зір, який допомагає для них у нічному полюванні.

Полює вночі, вдень ховається від палючого сонця у заростях, печерах, укриттях скель. В прохолодніші зимній та весняний сезон може появлятися і вдень. Потребує значної площі – на одного каракала в середньому від 4 до 60 км², а особини азійської частини ареалу проживають на відстані від 200 до 300 км². Території самців можуть перетинатися, а от самки ніколи не потерплять самки іншого каракала. Тварини для притулку використовують нори лисиць та дикобразів, а також природні укриття в скелях. Мешкають у пустелях, лісах, чагарниках. Верхня межа поширення може становити 3000 метрів над рівнем моря. Посушливий клімат переносить краще за сервала. Колір шерсті дозволяє повністю злитися із ландшафтом.

Тривалість життя 12-17 років.

Нічний холод тварини витримують за рахунок короткого та густого хутра. Забарвлення відрізняється на різних територіях проживання. Найчастіше забарвлення нагадує пуму: верх – піщаний або червонувато-коричневий, низ – білуватий; з боків морди чорні відмітини. Зрідка можуть зустрічатися каракали-меланісти із чорним забарвленням. Веде нічний спосіб життя.

Незважаючи на зовнішню схожість із риссю, за морфологією він більш схожий із пумою. Висока близькість морфологічних та генетичних ознак із африканським сервалом. Із ним він добре схрещується в неволі.

Самки народжують в середньому 2-3 дитинчат.

Розмножуватися тварини можуть протягом цілого року. Самка на короткий час утворює шлюбну пару. Після вагітності, яка триває 78–81 добу народжується від 1 до 6 дитинчат, які першу неділю сидять у лігві. 10 днів кошенята сліпі та повністю залежать від матері. Чорні плями, які мають малята зникають із віком, залишаючись лише на морді.

Самка щоденно, по декілька разів переносить своє потомство із місця на місце. Це триває до досягнення ними місячного віку. Через 5-6 тижнів кошенята можуть виходити із лігва та чекати свою матір, яка із них не зводить очей. В два місяці молоді каракали вже їдять тверду їжу, а в 6 місяців стають самостійними та покидають матір. Статева зрілість наступає у віці 16-18 місяців.



Назву тварина отримала завдяки Джону Едварду Ґрейю в 1843 році. Місцева назва походить від турецької мови kara kulak — «чорне вухо». Це пов’язане із забарвленням вух із задньої сторони – вони чорні. Ще одна назва, якою користуються у Північній Африці – берберійська рись.

В минулому тварин використовували для полювання на фазанів, зайців, павичів і дрібних антилоп. Це пов’язане із тим, що тварини добре приручаються.

В Африці каракал вважається шкідником. На нього навіть полюють, використовуючи особливий спосіб. Вночі приваблюють приладами, які нагадують крик пораненого зайця чи миші та стріляють із під фари. А от у Південній Африці використовують даних тварин аби відганяти птахів зі злітно-посадкових смуг військових аеродромів. Азійські види являються набагато рідкіснішими.

Залишити відповідь